Осінній сад
Вранці сад укритий павутинням.
Здається, ніби за ніч хтось накинув на яблуні тонкі срібні покривала.
Павутинки висять на гілках, на паркані, на сухій траві.
На кожній — крихітні краплі, і в них відбивається цілий ранок.
Я йду поміж деревами.
Трава мокра й пружинить під ногами.
Збираю опалі яблука.
Одне — зелене, кисле.
Інше — майже чорне, м'яке й солодке, мов варення.
У траві шарудить хтось маленький.
Я присідаю.
Їжак.
Він завмирає, а потім повільно згортається в колючу кульку.
Та носик усе одно видно — вологий, кумедний, ледь тремтить.
Я простягаю йому яблуко.
Він не їсть.
Не тікає.
Просто сидить і ніби чекає, поки я зроблю перший крок.
Я кладу яблуко поруч.
Повільно йду до будинку, щоб не налякати його.
Заходжу, але не зачиняю двері.
З вікна бачу — їжак розгортається.
Обережно бере яблуко і, трохи погойдуючись, несе його в бік кущів.
Там листя вже пожовкло.
Чомусь я певен:
Він віднесе яблуко туди, куди вхід є лише восени.
І туди ніхто не приходить, окрім таких, як він.